ГОМОТОКСИКОЛОГІЯ (лат. homotoxicologia < грец. homoіs — однаковий + toxikon — отрута + лат. logos — слово, вчення) — вчення про механізми впливу гомотоксинів на організм, процеси їх утворення, накопичення, метаболізму і виведення, а також основні біофізичні, біохімічні, імунологічні властивості. Це один із напрямів ізопатії, що подібно до гомеопатії ґрунтується на стимуляції організму біологічними медичними агентами. Відповідно до цього підходу, на організм хворого діють гомотоксини — токсичні речовини екзогенного (токсини вірусів, бактерій, найпростіших, грибів, важкі метали, пестициди, різноманітні алопатичні препарати тощо) та ендогенного (продукти передчасного розпаду власних тканин, метаболіти в надмірній кількості) походження, які в організмі людини викликають активацію великої захисної системи. До гомотоксинів належать: психічні (стрес), фізичні (електромагнітні поля, підвищений радіаційний фон), біологічні (навколишнє середовище, харчування) фактори, які негативно впливають на процеси саморегуляції організму і можуть викликати гомотоксикози (рисунок).
Рисунок. Фази гомотоксикозів
Гомотоксикоз — патофізіологічний стан, який виникає після (або внаслідок) дії гомотоксинів на організм і супроводжується різними захисними реакціями організму, спрямованими на стимуляцію процесів елімініції гомотоксинів і компенсацію викликаних ними структурних і функціональних порушень. Проявляється на гуморальному, міжклітинному або клітинному рівні і може призвести до морфологічних змін тканин. Засновник Г. Г.-Г. Рекевег виділив шість фаз гомотоксикозу з урахуванням локалізації уражень, клінічних симптомів і тяжкості процесу, які відображають хронічний перебіг одного захворювання в межах основної регуляції. Окремі фази переходять одна в одну і мають типові симптоми. Дві перші фази належать до гуморальних, дві наступні — до фаз матриксу, і дві останні — до клітинних фаз. Всередині фаз матриксу проходить біологічний бар’єр, ліворуч від якого в пошкоджених органах і тканинах зберігаються механізми саморегуляції, що дозволяє організму самостійно позбутися гомотоксинів шляхом їх виведення; праворуч — фази, що характеризуються значними порушеннями процесів регуляції аж до стану практично повного виснаження механізмів захисту гомеостазу, а спонтанні виведення гомотоксинів організмом ускладнюється. Процес зміни фази і тканинної локалізації гомотоксикозу проходить згідно із законом Герінга і має назву вікаріація. Виділяють прогресивну (зміщення фаз гомотоксикозу зліва направо та/чи згори донизу, що є біологічно несприятливим та небезпечним процесом) і регресивну (зміщення фаз справа наліво та/чи знизу вгору, тобто в бік фізіологічної секреції) вікаріацію.
Відповідно до цього підходу в організм людини, реактивна система якої спроможна боротися з гомотоксинами, вводиться додатковий токсин, подібний до речовини, що викликала первинну реакцію. Терапевтичний токсин, потенційований відповідно до офіційної Гомеопатичної фармакопеї, відіграє роль стимулу і не підвищує токсичного навантаження на організм.
Терапевтичною метою Г. є стимуляція та підтримання власних реакцій і процесів захисту організму.
Биологическая медицина: научные взгляды, лекарственные средства и терапевтические методы / Под ред. Ф. Шмида. — Баден-Баден, 1996; Рекевег Г.-Г. Гомеопатическая антигомотоксикология. Систематизированное практическое лекарствоведение. — Смоленск, 1997; Homoeopathia antihomotoxica. Band I. — Baden-Baden, 1984; Ordinatio antihomotoxica et materia medica. Heel. Distributed by the Scientific Department of Biologische Heilmittel Heel GmbH. — Baden-Baden, 1989.